Пантелеймон Бондарчук, псевдонім Петро Лахтюк, народився 9 серпня 1911 року (за документами – 9 серпня 1907 року) у селі Жабокрики Великі (тепер Довгалівка) у багатодітній українській селянській родині, син Єремії та Феофанії, уродженої Краєвської. З дитинства займався музикою, співав у православному хорі. Учень приватної української середньої школи у селі Кременці,що на Волині, де також навчався грі на гітарі та губній гармошці. Закінчив середню школу та атестат зрілості з відзнакою. У 1938 році почав вивчати українську філологію в Університеті ім. Юзефа Пілсудського у Варшаві (нині Варшавський університет).
Викладачі-славісти на той час були: Роман Смаль-Стоцький та Іван Огієнко. Здобув педагогічну освіту. Повернувся на Волинь, на Холмщину. Викладав дітям та молоді історію, літературу, а також українську музику. Брав участь у створенні збройної спілки Організації Українських Націоналістів. Був призначений керівником ОУН референтом пропаганди Рівненської області. У квітні 1944 року в селі Комарин під Почаєвом потрапив до рук енкаведистів. Він був засуджений до смертної кари і провів чотири місяці в камері смертників. Згодом вирок було замінено на двадцять п’ять років каторжних робіт. Пантелеймона Бондарчука відправили до табору у Воркуті за Полярним колом, на вугільну шахту. Робота була надзвичайно важкою, і він вижив лише тому, що з часом зумів перевестися на поверхневі роботи. Звільнився лише у квітні 1955 року, після одинадцяти років каторги. До Польщі прибув восени 1955 року.
Як репатріант, під вигаданим прізвищем оселився у Тшеб’ятові, де почав працювати бухгалтером на місцевому молокозаводі. Тут він познайомився зі своєю дружиною, випускницею відділу української філології Учительської семінарії в Щецині Ольгою Ласкою, яка приїхала до Тшеб’ятова у складі делегації в 1956 році як секретар Воєвудського правління УТСК в Щецині. Під час першої зустрічі Ольга Ласка запропонувала йому стати вчителем української мови у Щецині. Петро Лахтюк відмовився від посади, оскільки на той час він керував танцювальним колективом у Тшеб’ятові, створив чоловічий хор та грав на бандурі. Він був самоучкою. Почав вчитися грати в 1961 році, змотивований до цього повідомленням Головної управи УТСК у Варшаві. Було написано про бандуру, яку він отримав з України, та ідею подарувати її тому, хто вміє грати на цьому інструменті. Хоча Петро Лахтюк на той час ще не володів цим умінням, але вирішив, що спробує, адже йому доводилося чути бандуристів раніше. Вже 11 березня 1962 року він виступив з концертом в Академії ім. Т. Г. Шевченка в Тшеб’ятові. Було присутнє повне правління УТСК у Щецині, з головою Яном Завадським, віце-головою Михайлом Козаком та іншими членами правління. Водночас Стефан Шумка з гуртка УТСК у Тшеб’ятові виготовив шість бандур на замовлення Петра Лахтюка.
У 1963 році створив чоловічу капелу бандуристів “Бандура”. Їхній перший виступ відбувся у квітні 1963 року під час Четвертої Крайової конференції УТСК у Щецині та на Щецинському радіо. Наступний концерт відбувся 19 травня у Тшеб’ятові. Потім колектив виконав сім українських народних пісень. Виступи щецинського колективу користувалися великою популярністю, вони виступали перед глядачами майже по всій Польщі. Останній виступ колективу з Петром Лахтюком відбувся під час Шевченківського концерту 16 березня 1966 року в Кошаліні. Гурт супроводжував хор. У 1966 році у Тшеб’ятові Петру Лахтюку було вручено нагороду “За видатні заслуги перед українською культурою”. У 1968 році П. Лахтюк приїхав до Щецина. Отець Володимир Боровець у своїй квартирі провів обряд вінчання Ольги Ласки та Петра Лахтюка. Оскільки о. Боровець знав про минуле Панталеймона Бондарчука і знав, що він перебуває в Польщі на нелегальних документах, він не повідомив про причастя свого настоятеля в римо-католицькому костелі в Горжеві.
Петро Лахтюк постійно поглиблював свою освіту в галузі музичного мистецтва. З раннього дитинства був закоханий у бандуру та спів, що спонукало його до занять. Як він згадував, щодня по кілька годин займався і створював твори для бандури. Він шукав контакти з виконавцями, листувався з музикантами з України, щоб якнайкраще грати на інструменті. Особливу роль у його музичному вихованні відіграв видатний український композитор Микола Колесса. Він зазначив, що бандура є “духом і серцем української нації”. Петро Лахтюк брав активну участь в організаційному житті української меншини. Був секретарем Українського суспільно-культурного товариства в Щецині. Регулярно дописував до газети “Наше слово”. Протягом кількох років він керував оркестром і зміг заразити своєю любов’ю до гри всіх, хто жив по сусідству. Сам почав створювати музику для бандури, його репертуар налічував понад 200 творів, з яких 150 були записані на касети і надіслані до Канади та США.
Більшість виконуваної музики була оригінальною, але це він тримав у таємниці. Велику підтримку в музичній діяльності він отримував від дружини, з якою прожив сорок років. Своє справжнє ім’я він відкрив дружині лише після тридцяти шести років спільного життя. Як згадує Ольга Ласка: “Чоловік казав, що його мама молилася за нього на небесах”. Помер Петро Лахтюк 18 жовтня 2001 року в Щецині. Він дограв на улюбленому інструменті до кінця, а його бандуру розмістили у вітрині Українського культурного центру.