Włodzimierz Borowiec siedzący z żoną na kanapie

Влодимир Боровець народився у 1888 році в місті Сенявка Цешановського повіту (після 1944 року – Любачівського повіту). Навчався у початковій школі ім. А. Міцкевича у Львові, а потім у приватній конфесійній єзуїтській гімназії в Чирові, яка стала фундаментом його подальшого духовного та патріотичного розвитку. Після складання бакалаврських іспитів у 1907 році вступив на юридичний факультет Львівського університету, але його навчання було перерване Першою світовою війною. Після окупації Галичини російською армією був демобілізований. Він евакуювався з групою цивільних разом з відступаючим фронтом.

У 1918 році розпочав навчання у Львівській духовній семінарії, останній курс закінчив у греко-католицькій духовній семінарії в Перемишлі. 17 січня 1921 року одружився з Оленою Хомінською (дочкою ЄвгеніяХомінського). Священичі свячення отримав 17 вересня 1922 року від єпископа Перемишльського Йосафата Коциловського. Був вікарієм, а потім благочинним у Липі Добромильського округу. Восени 1924 року приступив до виконання обов’язків адміністратора у Мальковіцах Перемишльського повіту. Наступні два роки був адміністратором у Баричі. З 1930 р. призначений самостійним вікарієм в с. Погорці Рудківського району. З 1937 по 1947 рр. – парафіяльний священик у м. Сарни Яворівського району.

З 1939 р. виконував також душпастирські обов’язки (в т.ч. в латинському обряді) в парафіях в: Краковець, Гнойніце та Любеня. Незважаючи на репресії проти священиків і віруючих Греко-Католицької Церкви, о. Боровець не перейшов у православ’я, за що був заарештований органами НКВС. Разом з дружиною та тещею (Юзефою Хомінською) був висланий до Сибіру, до колгоспу “Правильний шлях” у м. Осинники Кемеровської області. Дорогою пані Юзефа померла і була похована під Челябінськом. У колгоспі о. Боровець працював комірником, а пані Олена – на пошті. Дочки о. Боровця Тетяна та Олена, які під час війни вивчали медицину у Львові, також були вислані до Сибіру, в містечко Анзерка Анжеро-Судженського району. Вони прожили там півроку. Потім їх перевезли до Алдану, що в Якутській області. У 1952 році Олені та Володимиру було дозволено приїхати до дочок. Спочатку о. Боровець влаштувався нічним сторожем до лікарні, а згодом керував кінотеатром. Обидві доньки працювали в лікарні, Таня – в гінекологічному відділенні, Соня – в хірургії. У Сибіру доньки вийшли заміж: Таня – за Володимира Тржецяка, Соня – за Романа Мосора.

У січні 1957 року НКВС дозволив Тані та її родині повернутися до Польщі. Як нагадав о. Боровець, її повернення з Сибіру стало можливим завдяки втручанню брата пані Олени, Юзефа Хомінського, який був професором Інституту музикології Варшавського університету. Після повернення до Польщі о. Боровець з дружиною, донькою Танею та її чоловіком оселилися у Щецині. Дочка Соня з чоловіком приєдналася до подружжя Боровець через три роки – спочатку вони жили в Хойнові. Незабаром після цього Таня з чоловіком виїхала до Канади, до свого брата Ігоря. 15 вересня 1957 року о. Боровець відслужив першу Службу Божу в греко-католицькому обряді в гарнізонному храмі на площі Звитяги в Щецині. Саме з цієї дати розпочалася парафія у Щецині. У листопаді 1957 року о. Боровець отримав дозвіл служити Службу Божу в Тшеб’ятові, в костелі св. Петра і Павла на вул. Войска Польського. Він також відслужив Святу Літургію в Користно біля Тшеб’ятова та в Грифіцах, але це тривало недовго. Своє служіння о. Влодзімєж Боровець розпочав у Старгарді (на той час Щецін – прим. авт.), у костелі Пресвятої Діви Марії. О. Боровець очолював “мандрівну церкву”. Він виконував свої душпастирські обов’язки, не маючи ні власної парафії, ні законних повноважень для греко-католицької конфесії. У 1957-1959 роках у Щецині служив месу в римо-католицькому костелі Святого Адальберта (Гарнізонний костел) на площі Звитяги. Його дияконом на той час був Ян Свентоянський. У 1959-1963 рр. о. Боровець служив Святу Літургію у костелі св. Казимира на вул. В. Броневського, 18, дияконами були Лука Павелко та Теодор Допілко. У зв’язку з ускладненим доступом до храму парафіян похилого віку, о. Боровець почав шукати нове місце для проведення богослужінь.

У 1963 р. греко-католицьку громаду перенесено до костелу св. Івана Богослова (О. Паллотинова), потім на вул. Під Брамою, 9 (тепер Над Одрою, 9). До 1973 року службу біля вівтаря відправляли вищезгадані Лука Павелко і Ян Мацюпа, а потім Володимир Маліцький і Анатоль Лазорищак. Короткий час (1986-1988 рр.) хором керували Марія Мадай та Петро Колада. Понад десять років вівтарним служителем о. Влодзімєжа Боровця був польський хлопчик Генрик Мар’ян, а потім, до останніх днів пароха, його молодший брат Анджей. Священиче служіння душпастирював у Щеціні та Старґарді з 1957 по 1980 рік, у Тшеб’ятові – з 1980 року: 1957-1959 та 1963-1969 рр., у відставку вийшов у 1978 році.

28 серпня 1975 року померла пані Олена, з якою вони прожили у сумісному шлюбі п’ятдесят три роки. Смерть дружини стала дуже важким випробуванням для 83-річного пастора. Його здоров’я почало погіршуватися, і за ним доглядали дочка Софія та вищезгаданий вівтарний служка Андрій Генрі. Незламний пастор відійшов у вічність 2 січня 1980 року на дев’яностому році життя. Похований на Центральному кладовищі у Щецині. Його двадцятитрирічне священиче служіння увійшло в історію Української Православної Церкви в Щецині.

About Author