Велике багатство України – регіональна строкатість (це просто унікум у порівнанні з іншими країнами Європи). Регіони різняться між собою у мовному плані (наріччя, діалекти, говірки), у кулінарії, у релігійному плані, а також щодо церковної архітектури й житлових будинків (у ц.ч. місцевих архітектурних традицій), музики, образотворчого мистецтва, а також і народного ремесла. Особливо цю строкатість видно в одязі та предметах щоденного вжитку (типу меблі, посуд тощо). Така строкатість є наслідком цілої низки причин, а саме: географічних різниць (краєвид, клімат, характерна рослинність у даному регіоні), демографії (лише за винятком Криму кількість українців завжди ставить їх на перше місце в усіх регіонах країни, однак завжди поруч них живе кілька або й кільканадцять інших національних груп, у яких є своя мова, культура, традиції), політики (територія сучасної України належала протягом останньої тисячі років більше ніж до десяти державних утворень, які мали свої культурні центри поза Україною та вони впливали на українське населення), економічні (домінуючий тип професії на даній території та місцеві природні ресурси).
Це все склалося на різнобарвний культурний килим українського побуту, утворивши неповторний сплав духовних цінностей і технік виробу артефактів. Різні співвідношення культурних впливів Сходу й Заходу, типові лише для даного регіону, вирішують це, що на Закарпатті одягаються інакше ніж на Середній Наддніпрянщині, що на Волині інші головні убори ніж на степовій Україні, що специфіка жіночих прикрас на Поліссі не така сама як на Буковині.
Від самого початку існування матеріальної культури супроводжує людство одяг: він допомагає зберегти температуру й регулювати вологість стосовно навколишнього середовища та клімату, а також захищав у минулому перед дикими звірами. Первісні прикраси одягу виконували додаткові функції, не лише естетичні (напр., захисні), а також були пов՚язані зі зміцненням структури тканини, а то й усього одягу (напр., додаткові шви, смужки, облямівки, аплікації, вишивки, зашиті стрижні). З плином часу щоденне вбрання стало естетизуватися – люди почали його прикрашати просто задля естетичної насолоди (функції), додаючи інколи сакральне/магічне значення (шамани, жерці та священики носили відповідні шати, які відрізняли їх від решти суспільства, однак і світська одежа могла вміщувати магічні елементи типу амулетів або символічних оздоблень, що забезпечували власнику одежі благополуччя та оберігали його від нещастя).
Особливо серед частин щоденного і святкового вбрання відрізнялися сорочки – один із найбільш замітних і типових фрагментів чоловічого й жіночого одягу. На Волині жіночі сорочки були розрізані посередині (у чоловічих сорочках інколи з лівого боку) та їх вишивали рослинними або геометричними узорами, чорними, червоними або білими нитками; у західній частині регіону від початку ХХ ст. вишивали чорним кольором комір, рукави та широкі манжети, згодом кількість уживаних кольорів перевищила два десятки.
На Поділлі дуже часто користувалися лляним або конопляним полотном. Завдяки чорнозему можна було вирощувати високоякісні коноплі, що зумовлювало тип тканини, з якої виробляли потім одежу. Після І світової війни, під час якої на цій території проходили особливо тяжкі бої (довготривале існування фронту в цьому районі), на Поділлі у широкому вжитку було військове сукно. Спосіб крою жіночих сорочок був типовим для українських традицій. На східному Поділлі прикрашали сорочки двома кольорами (червоним і чорним), вишиваючи складні геометричні композиції (ромби, зірки).
На Центральній Україні (Наддніпрянщині) спочатку вишивали гладдю геометричні орнаменти червоним і синім кольорами або червоним і чорним, пізніше стали вишивати хрестиками. На початку ХХ ст. особливу популярність здобув мотив винограду, що його вишивано хрестиками, передусім чорними і червоними нитками, іноді з невеличким додатком жовтого кольору.
Галицькі жінки, у сім՚ях яких хтось помер, носили як ознаку трауру сорочки, що були вишиті синім, фіолетовим або чорним кольорами. У районі Городка на Львівщині вживали спеціальний тип вишивки, який звали городоцьким швом. У регіоні Миколаєва (південніше Львова) вишивали нижню частину рукава, біля манжети.
