Українська мова неймовірно багата на назви предметів щоденного вжитку, частин одягу, характерних страв національної кухні, а також рослин, овочів та фруктів, навіть тварин (напр., лелека – це і чорногуз, і бусол, і бусел, а ще й бузько, гайстер, боцюн, боцян, дзьобун тощо). Сама лише картопля – за словами українських мовознавців – має в Україні пару десятків назв (напр., бульба, бараболя, ґруля, крумпля, мандибурка і т.д.); так само є й із оладками, яких виробляється з тертої картоплі (залежно від регіону їх називають бацонами, барабуляниками, дерунами, ґуґлями, кийзликами, тарчаниками).
Не інакше виглядає справа з такою частиною традиційного жіночого одягу, яким є безрукавка (жилетка). У Галичині безрукавка – це камізоля, яку пошили з фабричної тканини (а не саморобної). На території Опілля існували лайбики – жіночі безрукавки до лінії талії, з білого сукна, що по краях єднали з темнішою тканиною, здоблені квітковим орнаментом, який вишивали кольоровими нитками. Також шито т.зв. шнурівки – вони були з кольорової, фабричної тканини (однобарвної). Носили безрукавки з овечого хутра, з полами без ґудзиків (застібали гапликом).
Для регіону Карпат характерним був кептар – жилетка, яку обшивали хутром. На Буковині таку безрукавку могли звати цурканкою. Звичайно, кептар вишивали, переважно вздовж лінії хутра.
Центральноукраїнські керсетки з՚явилися на зламі ХІХ/ХХ століть. Спочатку виробляли їх із саморобного сукна, вони були білого, сірого або темнорудого кольору. Унаслідок процесів індустріалізації, які виступили на українських землях початку ХХ ст., кількість видів уживаних тканин збільшилась, за цим і зросла кількість прикрас одягу. У випадку керсетки особливо пишно вишивали нижню частину правої поли, де зустрічалися аплікації (за допомогою швацької машини або вручну).
На Волині керсетка вироблялася з однобарвної тканини (кашміру), синього, червоного або чорного кольору, інколи з бомбазину (бавовняної тканини з узорами або з делікатним, білим орнаментом), знизу пришиті були заокруглені язички, застібали її спереду низкою червоних ґудзиків.
На Полтавщині, на рідній землі батька нової української літератури, Івана Котляревського, керсетки на підкладці виробляли з легкої, фабричної тканини (початково вживали для цього саморобне сукно, після розповсюдження фабричних тканин це була, напр., сатин). У них високий стан. Права пола була ширшою та заходила на ліву. На грудях керсетку вишивали орнаментом у формі вази (оксамитова аплікація). Це оздоблення відрізняє Полтавщину від сусідніх: Київщини та Слобожанщини.
На Закарпатті хутряні безрукавки звали камзолами (з прямою спиною) та бундами (із розрізом до стану). Багато вишивані, вони прикрашалися головним чином рослинними мотивами. Найчастіше можна було зустріти узори типу тюльпанів, зірок, галузок, листя, квіток; домінуючим був червоний колір. У деяких районах Закарпаття орнаменти були настільки багатими і складними, що повністю закривали собою фон, на якому їх вишито.
На Поліссі жіночі безрукавки називали по-різному: шнуровиці, камізолі, станікі, ґорсети, кабати, керсети, керсети з клепками (ці останні мали пришиті в талії зубчасті язички – клепки). Декоровано цей елемент одягу стрічками, нашивками або вишивали, зв՚язували лентою (шнурками). Поліські керсети виготовлялися з тонкої, вовняної тканини або сатину (чоловічі жилетки – без підкладки – шили з саморобного сукна), чарного або темносинього кольору. На сході регіону (Чернігівщина) дівчата (незаміжні жінки) одягали червоні керсетки, вишиті в квіти, серед заміжніх переважали темні барви.