У результаті угоди про взаємну репатріацію між Польщею та СРСР, підписаної 9 вересня 1944 року, понад 482 000 українців з південно-східних воєводств Польщі були переселені в Україну в період з 1944 по 1946 рік. Офіційно акція була добровільною, на практиці ж репатріація стала способом примусового позбавлення від небажаного національного елементу. Однак вже після її завершення (1946 р.) виявилося, що на території Жешувського, Краківського та Люблінського воєводств залишилася невелика група українців. Спочатку польська влада оцінювала її чисельність у близько 20 000 осіб. Ця оцінка виявилася суттєво заниженою.
Акція переселення (акція "Вісла") була проведена у 1947 р. Цей рік став переломним для українського населення в Польщі. Пояснення мотивів рішення про переселення українців з рідних земель можна прочитати, серед іншого, в інструкції для переселенців, виданій 10 листопада 1947 року Ministerstwo Ziem Odzyskanych (Міністерством повернених територій) щодо правил розселення українських родин, в пункті 4 якої міститься наступне твердження: "Першочерговою метою розселення переселенців категорії "W" є їхня асиміляція в новому польському середовищі, і для досягнення цієї мети слід докласти максимум зусиль. Не вживайте термін "українець" стосовно цих поселенців. У випадку, якщо з переселенцями на Ziemie Odzyskane(відвойовані території) потрапляє інтелігентський елемент, він повинен бути розміщений окремо і якомога далі від поселень, де проживають переселенці "W".
Було переселено близько 150 000 осіб. Згадуючи про переселення, слід пам’ятати, що у значній частині випадків українців розселяли на так званих колоніях, далеко від сіл і доріг, у найгірших земельних і побутових умовах. Крім явної нелюбові до цієї громади з боку влади, в цьому випадку спрацював і закон пріоритету – це була вже остання така велика хвиля міграції в Польщі. Українців, які прибували на нові місця проживання, зустрічали неохоче, з недовірою, а часто навіть неприхованою ворожістю. У перші роки перебування на нових землях українці були позбавлені всього, що могло б хоч якось інтегрувати та зміцнити їхнє почуття національної приналежності. На додаток, вони жили з відчуттям тимчасовості й постійно сподівалися, що зможуть повернутися на Батьківщину. Вони не могли вивчати українську мову, створювати власні організації, користуватися послугами священників Греко-Католицької Церкви.
Починаючи з 1952 року, партійні та державні органи влади почали вживати заходів щодо стабілізації перебування українців на Ziemiach Odzyskanych. Розпочалася вона з видання у квітні 1952 року інструкції Політбюро PZPR під назвою "Постанова Політбюро KC PZPR про заходи щодо поліпшення економічного становища населення України та посилення політичної роботи серед нього". Одним з пунктів цієї постанови була рекомендація організувати викладання української мови в районах з більшою кількістю українського населення. У той час відділи освіти окремих Prezydiów Wojewódzkich Rad Narodowych(Засідання Обласних Народних Рад) були зобов’язані збирати інформацію як про українських дітей, так і про вчителів, які знали їхню мову. Інформація була неповною; не всі райони та муніципалітети були визнані, зосереджуючись на окремих школах або містах. Дані про кількість українських дітей у Жешувському та Люблінському воєводствах – за вказаний період – відсутні.
Організація навчання української мови в Польщі вимагала видання відповідних нормативно-правових актів, які б уможливили таке навчання та визначили умови його проведення.
Відповідний наказ Міністерства освіти з’явився 20 серпня 1952 року – він визначав форми та обсяг навчання українських дітей рідною мовою. Так, викладання української мови з другого класу можна було здійснювати в школах або на курсах (пунктах), організованих з кількістю учнів не менше 10 осіб, з розрахунку 3 години на тиждень "за бажанням батьків". Нові постанови про українську освіту були видані 4 грудня 1956 р., а відповідні інструкції – у грудні 1959 та 1960 рр. Ці постанови зобов’язували до тісної співпраці шкільної адміністрації з УСКТ(Українське суспільно культурне товариство), знижували нижню межу кількості дітей у класі до 7 (для додаткового вивчення української мови), уточнювали формальності, яких необхідно було дотримуватися у зв’язку з цим – наприклад, вимога письмової заяви (згоди) від батьків.
Запроваджені (визначені) у 1952 році форми вивчення української мови (пункти, групи чи ансамблі з вивчення української мови) та розширені у 1956 році до "шкіл" проіснували у фактично незмінному вигляді до кінця існування Польської Народної Республіки, тобто до 1989 року. Визначальним фактором тут була (вже згадана вище) значна територіальна розпорошеність української меншини в Польщі. Це також стало причиною того, що більшість українських школярів вивчали рідну мову саме у формі так званого навчального пункту. Вони діяли як міжшкільні або між класні команди. Як правило, вони також передбачали об’єднання різних вікових груп учнів. З цієї причини (я не беру до уваги організаційні питання) вони рідко були ефективною формою навчання. Вони також були вкрай "мінливими" і вразливими до впливу різних негативних чинників. Одним з таких факторів було переведення викладача в іншу місцевість, що саме по собі часто призводило до закриття групи. Не дивно, що після початкового періоду досить бурхливого розвитку (до початку 1960-х років) розвиток викладання української мови в такій формі раптово зупинився. Справжній регрес, однак, настав у середині 1970-х років.
З одного боку, це було пов’язано з освітньою реформою, запровадженою наприкінці 1960-х років – запровадженням восьмирічної початкової школи та ліквідацією малокомплектних, так званих однокласних шкіл, які існували навіть у невеликих селах, де, як правило, мешкали саме українці. З іншого боку, із захопленням влади командою Едварда Герека, який прямо проголосив гасло Польщі як національно однорідної країни. Країна без національних меншин. Іншим несприятливим фактором для цієї освіти стала підготовка до запровадження в Польщі десятирічної шкільної системи та створення, починаючи з середини 1970-х років, так званих колективних комунальних шкіл. Як наслідок – ліквідація ще більшої кількості малокомплектних шкіл.
Великим болем української освіти в Польщі в перший період функціонування освіти українською мовою був брак кваліфікованих педагогічних кадрів та підручників. Підручники та навчальні посібники завозилися з УРСР, а також власні видання. У 1959 році, серед інших, було видано "Буквар" ("Початковий"). Пізніше, щоправда, з’явилися інші видання – підручники для II-VIII класів початкової школи. До складу авторів увійшли: Т. Голінська, М. Сивіцький, К. Кузик, Я. Гудемчук, Я. Курочко, О. Лапський та І. Брук. Викладацький склад у початковий період організації навчання української мови в Польщі комплектувався з-поміж вчителів, які знали українську мову (як поляків, так і українців), а також осіб, які не мали педагогічної кваліфікації, але знали мову. Підготовка вчительських кадрів розпочалася у 1956/1957 навчальному році із запровадженням української послідовності навчання у Педагогічній вищій школі в Бартошицях. У наступному навчальному році підготовку вчителів української мови також було розпочато в Педагогічному училищі в Щецині (існувало до 1961/1962 рр.). Робилися спроби створити аналогічний курс у Педагогічному училищі в Ольштині (1966/1967 н.р. – 15 абітурієнтів). Були також спроби започаткувати заочну форму підготовки вчителів у цьому місті (16 студентів у тому ж році). Однак всі ці спроби закінчилися невдачею. Протягом усього комуністичного періоду – починаючи з 1959/1960 рр. – у Варшавському університеті існувала лише безперервна українська філологія.