Дивно, як мало інформації, окрім сухих даних про діяльність в організаційних органах Українського суспільно-культурного товариства, можна знайти про одного з лідерів української громади на Середньому Помор’ї Владислава (Володимира) Серкіза (1931-2002). Можна простежити його шлях у структурах УТСК від самого початку існування організації до її реформування та перетворення на Об’єднання українців у Польщі, можна встановити, що він неодноразово входив до керівних органів об’єднання, був провідною фігурою Кошалінського гуртка. Однак, ми набагато менше дізнаємося про його життєві пристрасті, погляди, стосунки з іншими людьми. Це багато говорить про нас самих, про те, наскільки поверхневим може бути наш інтерес до людей, які присвячують свій час іншим.
Владислав Серкіз народився 10 вересня 1931 року в селі Корні Томашівського повіту Люблінського воєводства в родині Івана та Ірини (уродженої Стороняк). Корні, село з населенням трохи більше тисячі мешканців, до початку Другої світової війни було майже повністю заселене українцями. У жовтні 1939 року. Корні були включені до складу Львівської області СРСР. З 1941 по 1944 рр. входило до складу Львівського округу генерал-губернаторства. У 1944-1946 роках більшість мешканців було депортовано до Радянського Союзу. Решту, 327 осіб, було виселено на відвойовані території у 1947 році в рамках акції «Вісла». Таким чином, сім’я Серкізів опинилася в селі Перемишль, що в гміні Дравниця, на відстані близько десяти кілометрів на схід від Гданська.
Владислав Серкіз розпочав свою шкільну освіту ще до війни в Корині, а останні два класи початкової школи закінчив у Раві-Руській. Його подальше навчання було перерване воєнними та повоєнними подіями. За відсутності батька, якого у 1944 році призвали до Червоної армії, підліток мусив допомагати у веденні господарства. Також після переселення у 1947 році він спочатку працював на батьківській фермі. У 1948 році в районі Вроцлава проходив юнкерську службу в загальній організації «Служіння Польщі». Незабаром після цього вступив до Спілки польської молоді. У 1950 році розпочав навчання у Школі театральних інструкторів у Новому Дворі Гданському, яке продовжив у Бидгощі в Державній школі добровільних театральних інструкторів. Цього разу навчання було перерване призовом на строкову військову службу в 1951 році.
У середині 1950-х років Владислав Серкіз переїхав до Кошаліна. Згодом долучився до співзасновників Українського суспільно-культурного товариства. Був одним із делегатів організаційного з’їзду організації у червні 1956 року у Варшаві. Був співзасновником воєводських структур УТСК у Кошаліні. Особливу увагу приділяв розбудові Початкової школи ім. Тараса Шевченка з українською мовою навчання в Білому Борі. Виступав посередником у забезпеченні учнів матеріальною допомогою із Заходу.
У 1959-1967 роках Серкіз був усунутий з посади у воєводському правлінні УТСК у Кошаліні через свою політичну позицію, яка, на думку влади, була невідповідною. До активнішої діяльності він повернувся у другій половині 1960-х років.
Пристрастю Владислава Серкіза був театр. Він успішно керував аматорськими драматичними колективами (але не зміг перетворити жодного з них на професійний театр). Він також багато років виступав у репрезентативному хорі УТСК «Журавлі».
Серкіз мав великий талант організатора. У 1969 році він вперше був відповідальним за проведення центрального художнього огляду УТСК. Пізніше став головним організатором фестивалю ще двічі – у 1977 та 1981 рр. Ці дві події, проведені в амфітеатрі Кошаліна, вважалися величезним організаційним та мистецьким успіхом. Вони також мали велике значення для піднесення національного духу серед української громади в Польщі. Водночас Владислав Серкіз був співзасновником огляду дитячої творчості в Кошаліні у 1972 році, який з часом перетворився на регулярний захід. Він продовжує відбуватися і сьогодні. Серкіз також брав участь в організації радіопередач на PR Кошалін, які багато років вів Якуб Мушинський.
У своїй громадській діяльності він широко використовував можливості та контакти, які здобув під час професійної роботи на державному підприємстві РСЗ «Рух» та в Балтійському театрі в Кошаліні. На початку 1980-х років він вступив до НСЗ «Солідарність». Його зв’язок із «Солідарністю» став причиною того, що під час воєнного стану позиція Серкіза була поставлена під сумнів деякими керівниками організації. Під час однієї зустрічі у 1982 році «його звинуватили […] в тому, що після серпня 1980 року, перебуваючи під впливом екстремістів з “Солідарності”, він був натхненником диверсійних дій як у Товаристві, так і в усьому українському середовищі в Польщі».
У 1985 році місцевий активіст УТСК у Кошаліні намагався – безрезультатно – включити Серкіза до виборчих списків до Сейму Польської Народної Республіки. Після політичних змін 1989 року. Серкіз долучився, серед іншого, до збереження пам’яті про українських мешканців рідної Корні.
За свою громадську діяльність Владислав Серкіз був нагороджений, зокрема, Бронзовим хрестом за заслуги, медаллю «За заслуги перед Кошалінським воєводством», нагрудним знаком «Заслужений діяч культури», медалями з нагоди 20-ї та 25-ї річниці УТСК, а також золотим знаком ПОРП.
Владислав Серкіз був одружений. З дружиною Ольгою мав двох дітей. Помер 16 лютого 2002 року в Щецині. Похований на кладовищі в Кошаліні.
Ярослав Сирник
Джерело:
A. Słabig, Działalność społeczno-polityczna Ukraińców w Polsce w okresie tzw. karnawału „Solidarności” (ze szczególnym uwzględnieniem Pomorza Zachodniego), „Przegląd Zachodniopomorski” nr 36 (2021), 65: 325–349, DOI: 10.18276/pz.2021.36-12
О. Гнатюк, З глибини моєї пам’яті. Книга спогадів, Київ 2017.
cmentarz.koszalin.mpcms.pl